Презентації книги історичної прози Арсена Зінченка «Цвіт півонії»

Презентації книги історичної прози Арсена Зінченка «Цвіт півонії»

Розпочинаючи 17 лютого 2016 року в Національній спілці письменників України презентацію «Цвіту півонії», знаний український історик Арсен Зінченко завважив, що першою його спонукою звернутися до художнього осмислення бутності Слобідського краю доби козаччини стала випадково придбана в одній з провінційних книгарень ще за «глухих» 70-х книга Стефана Таранущенка «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної Україна». Якимось дивом видана в епоху Щербицького ця фундаментальна праця велетня українського мистецтвознавства – певна річ, несамовито перекраяна цензурними ножицями, але попри все жива й ціла! – вперше спонукала поміркувати над тим, у який спосіб повниться стрімкою вертикаллю зростання простір барокової козацької церкви, як дивно і незбагнено-симфонічно доповнюють одна одну просторінь лівобережно-слобожанських краєвидів та нагірна піднесеність об’ємних констант старосвітської нашої архітектури.

Із «цього зерна» постала вся цілокупна композиційність та архітектоніка «Цвіту півонії», до яких Арсен Зінченко, у суті речі, ішов упродовж усього наукового та письменницького шляху: і тоді, коли писав фахові монографії з історії селянства на Поділлі та українського церковного руху першої пол. XX ст., і тоді, коли видавав 2008-го першу книгу прози «Гілля старого глека», і тоді, коли застановлявся над творчим генієм будівничого Троїцького собору у Новоселиці Якима Погребняка. А ще – додалася до такого досвіду велика повага до джерела, до архівного документа козацьких полкових канцелярій, до правдивого історичного факту. Бо чи не кожне оповідання «Цвіту півонії» ґрунтується на цих підставах, у їхній достеменній бутності намагається він знайти відповідь на питання: чому звичаєвий устрій слобожанських полків був у другій пол. XVІІІ ст. дощенту «перемелений» жорнами імперської централізації, чи були ті, хто підносив свій голос супроти такого насильства, чим, власне, жив натоді цей світ заснованих козаками-переселенцями слобод, сіл та містечок.

Вітальне слово директора Науково-дослідного інституту українознавства Богдана Галайка	«Найкраща ведуча» – так назвав Арсен Зінченко знаного науковця та поетку Тетяну Шептицьку

Власне, про це, про стилістику та автентику історичної прози, про перегуки її із сучасною драматичною добою і велася мова на презентації «Цвіту півонії». З тамтого зацікавленого обговорення – кілька найважливіших моментів:

Дмитро Павличко – класик української літератури ХХ ст.

Дмитро Павличко – класик українського письменства, автор «Двох кольорів» та «Таємниці твого обличчя»: «Цвіт півонії»: «Автор «Цвіту півонії» знову повертає в нашу літературу Слобожанщину – той український етнічний терен, що його русифікували найзавзятіше і найпідступніше, але який, попри все, виявив ту величезну силу українського спротиву, яка дала нам Сковороду. Український загал знає про Слобожанщину переважно у тих аспектах, які дотичні до періоду «Розстріляного Відродження», коли у тогочасному Харкові Хвильовим та його однодумцями творилася революційно оновлена українська література. Проте, на жаль, той-таки загал надто мало знає про іншу Слобожанщину – Слобожанщину козацьких полків, козацького самоврядування, потужної української культурної традиції. А цей край справді став одним з перших рубежів українсько-московської війни, у якій Москва і вбивала нашу душу, і забирала нашу землю. Так, забирала, бо величезна територія козацької Слобожанщини просто вкрадена у нас – досить згадати про Острогозький полк, який тепер зі своїм полковим містом включений в адміністративні межі сучасної Росії. Тому книга Арсена Зінченка нині, коли наш український Схід знову у вогні – це важливе і своєчасне нагадування про те, скільки ми втратили тоді, і як ще більше – якщо не спам’ятаємося – можемо втратити тепер»;

Ґрунтовний аналіз від Богдана Гориня…

Богдан Горинь – колишній політв’язень, один з провідних мистецтвознавців та культурологів сучасної України: «Читаючи «Цвіт півонії», мене не полишало вражаюче відчуття того, настільки та давнина – а йдеться про події другої пол. XVІІІ ст. перегукується з нашою добою, з тим, про що ми сьогодні читаємо в газетах і бачимо на власні очі. Візьмемо, наприклад, оповідання «Бабаки для генерала» – історію про те, як призначений Петербургом командувачем дивізії генерал Кантемир змушував слобожан не лише безкінечно «дарувати» йому гроші, а навіть і ловити бабаків – як екзотичну страву для його столу. І чим же покарала Катерина ІІ цього корупціонера, скарги на якого дійшли навіть до столиці? Вона відправила його у відставку і обдарувала пенсією в півтори тисячі тогочасних рублів річно – сумою, яка навіть для тогочасних дворян була величезною. І чи не так само «борються з корупцією» виховані імперсько-більшовицькою системою сучасні владоможці. Або згадаємо за оповідання «Благословення», у якому йдеться про те, як підпорядковані Москві високі церковні ієрархи нищили духовний світ нашого народу – чи не про сьогоднішні наші біди тут мовиться? Перелік можна продовжувати й продовжувати, бо саме цей період (ХVIII ст.) поставив перед нашими предками цілий ряд складних питань: пристосуватися поодинці чи діяти спільно, спиратися на давні права чи на царську ласку, шукати свободи чи пливти за течією. На ці питання ми відповідали тоді і маємо відповідати нині»;

Іван Ющук – відомий український мовознавець: «Давніше була в мене цікава звичка: читаючи переклади українською мовою творів зарубіжних письменників, я ніколи не дивився наперед на прізвище перекладача, намагаючись зі стилю зрозуміти: де тут, наприклад, рука такого майстра, як Рильський. І ніколи не помилявся, бо Рильського завжди «виказувала» особлива чистотою і неспотвореністю мова. Арсен Зінченко у «Цвіті півонії» також найперше привертає мою увагу мовою твору – справді автентично-українською, вільною – а це нині велика рідкість – від найменших лексичних та синтаксичних прикмет зросійщення».

Анатолій Ціпко, завідувач відділу української філології Науково-дослідного інституту українознавства: «У мешканців цієї землі, що її названо Слобожанщиною – особливе становище, а відтак і завдання. Саме Слобідський край є східним етнокультурним помежів'ям України, і саме у цьому краї завдяки університетському романтичному рухові почали з'являтися наукові розвідки про українське – українську культурну спадщину, невідому в Європі XVIII – XIX ст. Моя перша, заочна, мандрівка у Слобідські землі, як і у автора книги «Цвіт півонії» (про що зауважив він сам у вступному слові), теж сталася завдяки книзі Стефана Таранушенка «Дерев'яна монументальна архітектура Лівобережної України». Арсенові Зінченку вдалося здійснити випис у художніх формах смислопредставлення «малої епіфікації», де постає, теж у помежів'ї, зібраний досвід людського життя – і незвичайний вчинок, навіть подвиг, і повсякденна дія. Та і сама книга «Цвіт півонії» – це так само своєрідне помежів'я, де помічаються ділянкові смуги архівної праці та видніються художні напрямні творчої робітні А. Зінченка.

Отже, у книзі здійснено художнє «внесення» архівного факту у простір словесного споглядання. Це той вдалий випадок творчо-літературного «охоплення» статистично-архівного документу, коли Історія не перестає вчити, адже «Historia est magistra vitae».

Восьмирічна Соломійка Бойко, що їй випало завершити цей слобожанський вечір, не виголошувала велемудрих промов з їхніми ускладненими метафорами та інтелектуальними порівняннями. Вона лише зачитала фрагмент із «Цвіту півонії» – центрального в однойменній збірці оповідання про світ, почуття і віщунства, буяння зела, кохання і зраду. Прочитала, аби в її чистому дитячому голосі громада ще раз відчула, спізнала і пережила ту високу слобожанську справдешність – розкішну, як квітка півонії і діткливу, як пелюстки її на сильних вітрах…

24-м та 25-м днями лютого 2016 року «Цвітом півонії» втішалися шанувальники українського слова у Вінниці: її автор презентував книгу на філологічному факультеті Вінницького педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського та у Вінницькій обласній науковій бібліотеці, книгозбірня якої ще замолоду відкривала Арсенові Зінченку шляхи у світ української науки. Серед гурту науковців, освітян, просто давніх друзів особливо вирізнялися двоє майбутніх студентів-істориків із Літинщини – Віктор Цебрик та Василь Пепа. У 17 років вони втекли від батьків на Майдан, зазнали поранень у протистоянні зі спецпризначенцями, а після одужання – пішли добровольцями на фронт, воювали в полку «Азов». Їхньому поколінню, як і тим, хто три з лишком століття тому зволив перші хутори на степах Слобожанщини, знову випало зі зброєю в руках захищати цвіт нашої півонії.

«Цвіт півонії» читає Соломійка Бойко…	Автограф-сесія А.Зінченка у Вінницькій обласній науковій бібліотеці: у черзі за автографом – Віктор Цебрик та Василь Пепа