1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer>
Вівторок січ. 16

PDF Друк E-mail

«У ВСЯКОГО СВОЯ ДОЛЯ…»
(ДРУГИЙ СЕАНС ШЕВЧЕНКОЗНАВЧОГО КІНОЛЕКТОРІЮ)

18 червня 2014 р. у ННДІУВІ відбувся черговий кінолекторій до святкування 200-річчя Т. Г. Шевченка та на виконання НДР «Освітні проекції шевченківського дискурсу як простір українознавчої комунікації громадянського суспільства». Фільмом, який продовжив сторінку шевченкіани, став байопік «Сон» (1964), де головну роль зіграв Іван Миколайчук. Ця стрічка вважається однією з найкращих на шевченківську тематику: у ній ми бачимо Тараса з чотирнадцятирічного віку до тридцятитрьохрічного. У фільмі були зібрані корифеї українського мистецтва, зокрема, режисер – Володимир Денисенко, автор сценарію – Дмитро Павличко, композитор – Олександр Білаш.

Показ фільму відкрив виступ директора ННДІУВІ, доктора історичних наук, професора Анатолія Степановича Чайковського, який розповів запрошеним про плани ННДІУВІ щодо відзначення 200-річчя Кобзаря. Завідувач відділу української філології, кандидат філологічних наук Ангеліна Юріївна Пономаренко наголосила на тому, що «Сон» – вершина вираження національної ідентичності в українському кіно 60-х років ХХ століття. Науковий співробітник відділу української філології Надія Михайлівна Клименко докладно розповіла історію створення фільму та звернула увагу присутніх на особливості радянського кінематографу. Н. Клименко запропонувала абстрагуватися від літературного образу Кобзаря та сприйняти його по-іншому, насамперед як виразника національного духу. Власне, цій меті й присвячений кінолекторій. Також Н. Клименко охарактеризувала художні прийоми фільму «Тарас Шевченко» (1951) і фільму «Сон» (1964), наголосила на індивідуальній акторській майстерності та принципово різній подачі образу Т. Шевченка у цих фільмах.

Далі слово було надано народній артистці України, старшому науковому співробітнику відділу культурологічних досліджень ННДІУВІ Валентині Павлівні Короті-Ковальській, яка поділилася спогадами про родину Миколайчуків, особисто нею знану. Зокрема, учасниця тріо «Золоті ключі», відомого іменами Ніни Матвієнко і Марічки Миколайчук, В. Коротя-Ковальська розповіла про творчу співпрацю з майбутніми народними артистками України. До речі, за словами артистки, тріо – основа багатоголосся. З Марічкою Миколайчук В. Коротя-Ковальська познайомилася, коли та працювала в хорі ім. Григорія Вірьовки, а Ніну Матвієнко знала раніше – ще під час навчання в студії. За спогадами Валентини Павлівни, Марічка Миколайчук була справжнім вірним другом своєму чоловікові, тому його заслужена слава відбулася й завдяки її підтримці. Цікавим було те, що до 1968 р. учасниці тріо не виступали разом, оскільки співали в різних хорових партіях. Але вперше побувавши в гостях у Марії Миколайчук, Ніна Матвієнко і Валентина Коротя-Ковальська познайомилися з Іваном Миколайчуком, який несподівано запропонував заспівати втрьох. Як згадувала Валентина Павлівна, молоді артистки на подив гармонійно виконали народну пісню «Ой попід гай зелененький брала вдова льон дрібненький». Це було проспівано в товаристві знаних артистів: Борислава Брондукова, Івана Гаврилюка, Костянтина Степанкова, Ади Роговцевої та ін. В. Коротя-Ковальська зазначила, що І. Миколайчук був сценаристом сольних концертів тріо «Золоті ключі». Таким чином, він підказав багато ідей молодим митцям. Іван і Марічка Миколайчуки багатьом запам’яталися надзвичайною щирістю й готовністю безкорисливо допомогти. Окрасою виступу став спогад про віщий сон Марії Миколайчук, після якого її чоловік зіграв Кобзаря. У зв’язку з розмовою про роль мистецтва в новій епосі Валентина Павлівна нагадала, що в 60-ті роки сформувалося покоління вільних людей – особливе, творче. У цьому гроні були Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков, Леонід Осика, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Ніна Матвієнко та інші митці, які творили в оригінальному ключі. Також В. Коротя-Ковальська представила унікальні матеріали – альбоми фотографій І. Миколайчука та репродукції картин, присвячених цьому артисту.

Іван Миколайчук бездоганно зіграв Тараса Шевченка. В. Коротя-Ковальська звернула увагу глядачів на разючу зовнішню подібність актора і Кобзаря. Але головне – це, звичайно, темперамент, імпульсивність, наявна в обох цих творчих особистостей. Також Валентина Павлівна зазначила про нове слово в мистецтві – поетичне кіно, прикладом якого є фільм «Сон».

Фільм прикрасили й інші видатні актори. Наприклад, Раїса Недашківська була помітна в епізодичній ролі божевільної (причинної) дівчини, яку побачив малий Тарас (ця зустріч подана з натяком на створення майбутнім поетом балади «Причинна»). Символічний епізод тут дає багато можливостей для різних трактувань. Те ж саме можна сказати про вдало домислений сюжетний хід – зустріч кріпака Тараса в Санкт-Петербурзі з молодим спадкоємцем престолу – Олександром ІІ (сином Миколи І). Дізнавшись, що кріпаки йдуть з України («Малоросії»), майбутній самодержець здивувався: «А я й не знав, що у мене є така країна!» Також колоритні інші персонажі: дядько Іван – Дмитро Мілютенко; полька Ядвіга (Дзюня) Гусіковська, з якою Шевченко познайомився у Вільно, – Наталія Наум; імператор Микола І – Владислав Стржельчик; Дубельт – Володимир Білокуров; Енгельгардт – Володимир Гончаров; Карл Брюллов – Михайло Державін; Іван Сошенко – Костянтин Степанков та ін. Багатозначно і нешаблонно розроблена роль Ширяєва (Микола Талюра) як заздрісної людини, колишнього кріпака, що бажає опустити інших до власного рівня, помалювати всіх «сірою фарбою» (слова молодого Тараса).

Гра акторів показала нові принципи українського кінематографу. Якщо сталінське мистецтво базувалося на театральній школі, де панують прийоми підвищеної емоційності, то кіно 1960-х років більшу увагу звертає на зміст і внутрішню виразність акторів, скупіших на жестикуляцію.

Присутні (зокрема, серед гостей були доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Світлана Яківна Єрмоленко та інші співробітники НАНУ) відзначили талановитий сценарій, завдяки якому епізоди набули змістовної глибини. Текстологічною основою фільму стали не лише документальні свідчення та Кобзареві поезії, але й повість Т. Шевченка «Художник». За митця промовляють його твори.

За стилем цей байопік не можна назвати реалістичним, оскільки він побудований ретроспективно: на спогадах Т. Шевченка після допиту, на фантазіях, видіннях та подіях, що стали легендарними (Коліївщина). Звідси назва «Сон», яка відсилає не лише до Шевченкової поеми, але й дає підставу для пізнання принципу мистецтва взагалі.

Надія Клименко зазначила, що, незважаючи на певні поступки атеїстичній ідеології, у фільмі наявні християнські мотиви. Зокрема, промовистий епізод розмови Кобзаря за столом з кріпаками і тема зради – це алюзія Таємної Вечері, причому розташування постатей у сцені фільму нагадує композицію Леонардо да Вінчі.

Інтелектуальний, елітарний фільм викликав багато асоціацій та вражень у присутніх. Цей витвір мистецтва продемонстрував конкурентоздатність українського кінематографу, чиї здобутки, за словами Н. Клименко, не поступалися світовим аналогам.

У наступних показах планується продемонструвати цикл документальної шевченкіани.

Ольга Смольницька, кандидат філософських наук,
старший науковий співробітник відділу української філології ННДІУВІ

 
© Всі права захищені
test